Привіт усім!!!

Ось написала привітання, а що далі писати навіть не маю уявлення...

Просто іноді замислююся: навіщо я живу? От дійсно, у чому сенс мого існування? Кому ж  все це потрібно? Водію маршрутки, який мені шкірить зуби у посмішці з натяком? Чи продавщиці в магазині, яка не вдоволена тим, що я ніяк не можу вибрати потрібний мені товар? Чи, може, маленькій дівчинці, що грається ляльками біля під'їзду і завжди із заздрістю споглядає, як я на тоненьких каблучках і з високо піднятою голівкою, поспішаю на заннятя до ліцею? Ні, це все не те - не ті люди, заради яких можна жити. Тоді хто? Батьки? Може, мати, яка мене ненавадить і звинувачує у всіх можливих своїх бідах? Чи батько, який сприймає мене не як дочку, а як дівчину, котру можна "помацати"? Чи подруги, готові на все, щоб відібрати мого хлопця? Чи, може, той самий хлопець, який мріє тільки про те, аби я з ним переспала, вже не кажучи про якісь там почуття? А більше я нікого не маю. Іноді навіть виникає думка: сьогодні найкращий день для суіциду. Бо немає заради кого жити... Я не знаю, тої людини, котрій потрібно моє життя. Іноді, коли їду додому стомлена після занять, дивлюся на небо: а воно таке самотнє, таке одиноке, і воно плаче, плаче, плаче самими грозами, плаче дощем, плаче снігом, а, коли сліз бракує, то небо просто хмариться, ніби розсердилося, що більше не може плакати. І я ніби чую у ньому голос того, кому я ще потрібна, того, хто спинить мене, перед тим як я зроблю останній крок в пустоти. І мені так хочеться вірити, що цей хтось мене знайде, відшукає серед тисячі загубленних у сірих масках... Без нього, того єдиного, все на світі марне. Та де ж він? Мені так мало років, але я так швидко виросла! Чому? Чому я не можу просто ні про що не думати, не можу просто "відриватися"? Я постійно за щось несу на собі відповідальність, навіть за тих самих подруг. І мрію про зірки...  Ніхто більше не може кохати небо і зірки настільки сильно, як це можу я...