Я обожнюю чорно-біле фото! Ось ще одна моя фотографія.

 Ми з тобою - це самотність, щастя згублене у снах,

Бо розлука - ця розлука - б`є, як пломінь по очах.

Вже кохання це зникає, вмить зникають почуття.

Десь згубилась наша стежка, що вела до забуття.

Ти прохав мене: кохана, ти про нас щось напиши,

Кілька фраз - цього достатньо, тільки, люба, напиши!

Я пишу й тебе благаю: сонце миле, не зникай,

Забери моє ти серце, а мені своє віддай!!!

Ти повір мені, кохаю, лиш тебе, тебе люблю!

Забери моє кохання, забери, я віддаю!!!

Хай з тобою воно буде, коло серця пригорни,

І всі спогади про мене хоч в думках ти обійми.

Забери мене, благаю, забери, я віддаюсь!

Я тебе, тебе кохаю, лиш тебе люблю, клянусь!  

Привіт усім!!!

Ось написала привітання, а що далі писати навіть не маю уявлення...

Просто іноді замислююся: навіщо я живу? От дійсно, у чому сенс мого існування? Кому ж  все це потрібно? Водію маршрутки, який мені шкірить зуби у посмішці з натяком? Чи продавщиці в магазині, яка не вдоволена тим, що я ніяк не можу вибрати потрібний мені товар? Чи, може, маленькій дівчинці, що грається ляльками біля під'їзду і завжди із заздрістю споглядає, як я на тоненьких каблучках і з високо піднятою голівкою, поспішаю на заннятя до ліцею? Ні, це все не те - не ті люди, заради яких можна жити. Тоді хто? Батьки? Може, мати, яка мене ненавадить і звинувачує у всіх можливих своїх бідах? Чи батько, який сприймає мене не як дочку, а як дівчину, котру можна "помацати"? Чи подруги, готові на все, щоб відібрати мого хлопця? Чи, може, той самий хлопець, який мріє тільки про те, аби я з ним переспала, вже не кажучи про якісь там почуття? А більше я нікого не маю. Іноді навіть виникає думка: сьогодні найкращий день для суіциду. Бо немає заради кого жити... Я не знаю, тої людини, котрій потрібно моє життя. Іноді, коли їду додому стомлена після занять, дивлюся на небо: а воно таке самотнє, таке одиноке, і воно плаче, плаче, плаче самими грозами, плаче дощем, плаче снігом, а, коли сліз бракує, то небо просто хмариться, ніби розсердилося, що більше не може плакати. І я ніби чую у ньому голос того, кому я ще потрібна, того, хто спинить мене, перед тим як я зроблю останній крок в пустоти. І мені так хочеться вірити, що цей хтось мене знайде, відшукає серед тисячі загубленних у сірих масках... Без нього, того єдиного, все на світі марне. Та де ж він? Мені так мало років, але я так швидко виросла! Чому? Чому я не можу просто ні про що не думати, не можу просто "відриватися"? Я постійно за щось несу на собі відповідальність, навіть за тих самих подруг. І мрію про зірки...  Ніхто більше не може кохати небо і зірки настільки сильно, як це можу я...

Ось уже на світ з'явився другий мій блог. Спитаєте мене: навіщо? Не знаю, просто так треба. Просто хочу знайти тих, хто мене зрозуміє. Може, розповісти трохи про себе? Добре, розповім.

Почну з того дня, коли я з'явилася на світ. Батьки назвали мене Юлією. Раніше мені це ім'я не подбалося, а зараз вже байдуже. Росла маленькою худорлявою дівчинкою, яка не знала, що таке мати чиюсь прихильність.  Була повністю залежною від батьків. З дитинства мріяла про зорі...  Боялася всього на світі. Я була маленьким тремтячим кошеням, яке забилося під ковдру. Але потім змінилася, наче зламалася в корені. Раніше займалася  художньою гімнастикою, потім народними та естрадними танцями, слух розвинувся не відразу. Зате тепер вправно володію своїм тілом, відчуваю музику. Знайшла у собі хист до малювання та до написання віршів. Вже закінчую навчання у художній школі, добре малюю портрети. Займаюся фотографією. На міському конкурсі "Проба пера" зайняла перше місце у номінації "Українська поезія", також отримала приз глядацьких симпатій і приз симпатій жюрі. Пройшла відбір до модельної школи. Але мені там не сподобалося, тому покинула її відвідування. Нещодавно  увійшла до спілки письменників "Лотос", друкувалася у газетах та книзі "Проба пера".

Але все це не має для мене ніякого значення. Я працюю над собою, бо хочу потрапити "нагору", і не для того, щоб мати прихильність натовпу або, щоб задовольнити якісь інші матеріальні потреби, я просто тягнусь до Нього, до своєї "зірки". Я б, може, і розповіла про те, що у мене в душі, але зараз мені надто погано, щоб про це говорити. Правда, розміщу своє фото.